22:54 Із квітня 1915 року почалася найактивніша фаза Геноциду вірменського народу | |
 Геноцид вірменського народу, запланований метою тотального фізичного його знищення, здійснений у 1915-1922 рр. в Османській імперії молодотурецьким урядом, згідно міжнародному праву є злочином проти людства.Чисельні дослідження вчених, висновки експертів, беззаперечні факти, документальні докази, дипломатичні переписки, депеші, ноти щодо участі вірменського народу в Оттоманській імперії у 1915-1922 рр., свідчать єдине: вірмени Західної Вірменії та решти провінцій Османської імперії переслідувались у відповідності до планів фізичного знищення, якій здійснював молодотурецький уряду імперії. Внаслідок організованих етнічних чисток було вбито, замордоване, закатоване та депортоване більше 2 мільйонів етнічних вірмен, з яких більше 1.5 мільйонів чоловіків (навіть, мобілізованих), жінок і дітей було страчено, а вдалося врятуватися більше 500 тисячам, які були назавжди вигнані зі своєю рідної землі, внаслідок чого було винищене 3000-літннє існування вірмен на історичній Батьківщині – Західній Вірменії. Геноцідиальна політика по відношенню до вірмен почалася активно втілюватися у життя при кривавому султані Абдул-Гаміді. За час його правління було організоване декілька погромів і чисток, зокрема у 1894-96 рр. та 1904 р., внаслідок чого було знищено більше 300 тис. вірмен. Питання фізичної безпеки вірмен починаючи з 1878 р. стає абсолютно очевидною проблемою для Великих країни, яка увійшла в історичну науку під назвою «Вірменське питання» Однак, незважаючи на потенційну загрозу фізичного знищення вірменського християнського населення, європейська дипломатія Вірменське питання намагалася використовувати у власних геополітичних цілях та як зручний і вагомий інструментарій впливу на Османську імперію. Внаслідок подібних дипломатичних реверансів і загравання з деспотичним режимом, проблема переслідування та забезпечення громадських прав і прав на свободу християни Османської імперії на передодні Першої світової війни не отримали і залишись на одинці із проблемою постійного грабування і фізичного знищення. З початком Світової війни проблема християн імперії стала ще гострішою, оскільки з вступом Туреччини у війни почалися нові погроми і грабування, були оприлюднені закони про тимчасову конфіскацію майна та інше. Однак найстрашніші почалося у ранці 24 квітня 1915 р. коли за наказом молодотурецької влади в один день була заарештована вся вірменська інтелектуальна еліта столиці – Стамбулу, більше 600 осіб: політичних діячів, навіть членів молодотурецької партії, письменників, юристів, лікарів, вчених та духівництва. Взагалі протягом тижня було заарештовано більше 800 вірмен, що представляли еліту народу, яких колективно були обвинувачено у підготовці нібито повстання, але жодна справа не була доведена до суду, оскільки більшість була одразу страчена, а частину вбито у коровинах депортації. Саме з квітня почалася найактивніша фаза геноциду, у провінції імперії були розіслані спеціальні телеграму, доручення, накази з вимогою депортації і знищення вірменського населення. Най жахливе, полягає в тому, що ісламському населенню імперії заборонялося допомагати християнам, оскільки таки намагання коштували би «праведникам» смертної кари. Масове знищення вірмен отримала першу реакцію світового співтовариства вже підчас скоєння злочину: 24 травня 1915 р. Саме через місяць союзні Держава Великобританії, Франції і Росії оприлюднили спільну декларацію, в який у перше в історії людства дії суб’єкта міжнародного права – Туреччини, державами були кваліфіковані, як «злочин проти людяності і цивілізації», наголошуючи що Оттоманська імперія повністю відповідна за всі злочини Оттоманського уряду, а також її представників, що приймають участь у масових вбивствах. Після завершення Першої світової війни були сформовані спеціальні суди для розслідування діяльності молодотурецького уряду. Відповідно до вироків Надзвичайних воєнних судів Оттоманської імперії (1919-1920), члени молодотурецького уряду були визнані винними в організації масових вбивств, депортаціях вірменського населення та у незаконних конфіскаціях майна. До смертної кари були засудженні головні організатори знищення вірменського народу, керманичі Оттоманської імперії і її ідеологи: міністр оборони – Енвер, міністр внутрішніх справ – Талаат, міністр воєнно-морського флоту – Джемаль та міністр освіти Назим. В наступному при укладанні мирного договору з Туреччиною, щодо закінчення війни – Севрський мирний договор (1920), сторонами було зазначене, що в Оттоманський імперії, після 1 листопада 1914 р. було встановлено терористичний режим та наголошувалось на несправедливості закону від 1915 р. «Про залишене майно», визнаючи останнє такими, що не мало юридичної сили. Також мирна угода зобов’язувала Оттоманський уряд максимально спростити можливість повернення у свої будинки і поновлення господарської діяльності оттоманських підданих не турецької національності, які були насильницькі вигнані зі своїх будинків під страхом різанини або інших способів примушенняюю. Положення ж ст. 226-228,228-230 встановлювали, за Союзними Державами право притягнення до відповідальності до воєнних судів осіб, які обвинувачуються у скоєнні дій, що суперечать законам та звичаєм війни, а Оттоманський уряд зобов’язувався видати Союзним Державам осіб, які відповідальні були за ті звірства (злочини), скоєнні під час війни на всій території, яка станом на 1 серпня 1914 р. становила Оттоманську імперію. У наступному після Другої світової війни у своїх висновках Комісії ООН з воєнних злочинів у 1948 р., посилаючись на положення ст. 230 Севрського мирного договору, визнала, що скоєні дії по відношенню до підданих Туреччини (Оттоманської імперії) вірменської і грецької національностей, повністю відповідають визначенню «геноцид», норми цієї статті є прецедентом для статей 6с и 5с Нюрнбергського і Токійського трибуналу (уставу) і Геноцид вірмен є одним з типових прикладів дій злочину проти людяності. Слід також зазначити, що автор терміну геноцид – Р. Лемке, зазначав що прикладом злочину геноциду для нього були масові вбивства вірмен в Османський імперії. І саме ці злочини стали головним аргументам у виробітки міжнародно-правого покарання та кваліфікування подібних злочинів. Саме Р.Лемке став головний розробником і ідейним сподвижником Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (1948). В наступному світове співтовариство прийняло ще одному фундаментальний документ щодо злочинів проти людства – Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства» (1968). Здійсненні проти вірмен злочини у 1915-1922 роках: депортації, масові вбивства, погроми, конфіскація майна та насильницька ісламізація, відповідно експертним висновкам Підкомісії ООН з попередження дискримінації і захисту меншин (від 1985 р.), злочини Геноциду вірмен повністю відповідає визначенню терміну геноцид у відповідності до Конвенції ООН (1948). Офіційно визнали і засудили факт Геноциду вірмен: Європарламентом (1987, 2015), Рада Європи (2001), а також Уругвай, Аргентина, Венесуела, Канада, Росія, Франція, Італія, Швейцарія, Швеція, Греція, Словаччина, Нідерланди, Бельгія, Ватикан, Ліван, Кіпр, Польща, Литва, Чилі, Болівія та інші, в тому числі, сорока п’ятьма штатами США. В низки країнах, передбачена кримінальна відповідальність за заперечення факту Геноциду вірмен; у Словаччині, Швейцарії, Греції та Кіпру. Давiд Давтян, историк Джерело: V4asno.com | |
| Категория: Новости | Просмотров: 577 | | | |